Валерія Мікульська – авторка та ведуча тревел-шоу «Україна вражає» на телеканалі «Інтер», засновниця туристичного блогу “Tour de Ukraine” для якого створює відеомандрівки зі своєю командою. Подорожує Україною і відкриває підписникам цікаві місця для відпочинку. Побувала у всіх регіонах країни у різні пори року.
Валерія розповіла нашій редакції про новий проєкт “Хроніки тилу” та історії героїв, які надихають; про волонтерство та як дистанційно підтримувати ЗСУ та ВПО.
1. Твій рідний Первомайськ (Миколаївська обл., – авт.) переживає страшні події. Як і чим живе зараз прифронтова область?
Почну певно з того, що я виросла серед військових і от прямісінько посеред, можна сказати, військової частини. Адже мій рідний Первомайськ – колишнє військове містечко. Про те, чому воно перестало бути таким і як згодом все ж відтворило частково свій статус, – окрема історія. Залишимо її на потім. Але тепер воно знов під оберегом військової форми, української. Як власне і вся наша Україна. Я, відверто, вважаю рідне місто щасливим і особливим місцем. Можливо намолені давніми скіфами сакральні скелі якось оберігають цю місцевість. Довкола Первомайська розкинувся один із найдивовижніших в Україні національних парків – Бузький Гард. Я про нього неодноразово розповідала у своїх туристичних фільмах уже в період війни, до цієї кривавої навали. Гранітні ландшафти гартують характер і генерують героїчний настрій. І всі його мужні воїни нині на багатьох лініях фронту.
А всі, хто лишився тримають мій Первомайськ і весь його район нині – близький тил, що з дня у день приймає вимушених переселенців з Миколаєва і його околиць, з Херсонщини, Донеччини та Луганщини, з усіх куточків, що нині палають від обстрілів. І от уже 5 місяців містяни, волонтери, депутати, влада розміщують, працевлаштовують, шукають забезпечення і авжеж намагаються бодай якось розрадити людей, в яких відібрали їх життя у багатьох сенсах.
2. Ти нині знаходишся на своїй Батьківщині. Чим займаєшся там?
Скажу так, я в Україні. І дуже подобається мені той вислів «Це моя зона комфорту». Я не уявляю, як було чи могло бути інакше, але сама думка про те, щоб виїхати викликала в мене страшенне відторгнення. І до повномасштабного вторгнення я старалась єднати регіони, а тепер вони мені настільки єдні, що так, я на своїй батьківщині. В якій би точці України, конкретно в цей момент, не знаходилась. Бо волонтерське життя воно таке, подекуди раптово мандрівне.
Війна застала мене у Києві, теж вже рідному мені. У місті, де будую своє життя, кар’єру, де безліч моїх друзів і спогадів я відчула важкий сморід війни. Хоч я людина медійна, але не отримувала напередодні ніяких попереджень від якихось там таємних джерел. Хоча інтуїтивно за день до того склала валізу з усім необхідним на кілька сезонів.
24-ого лютого в моїй родині особлива дата. Ми з чоловіком мали святкувати річницю. Натомість бігли до аптеки та магазину. Переживали все, як більшість українців. У шоці і паніці, згодом був холодний розрахунок і підготовка, вибухи за вікнами і рейди на ДРГ, перевірка бомбосховища, сусіди колотили «Бандера-смузі», аби обороняти будинок, квартира звузилася до коридору та ванної кімнати. Не було бажання ні їсти, ні спати, лише моніторити новини. І от за тиждень, коли почався наступ на Миколаївщині, ми виїхали зі столиці, аби вивезти на теоретично безпечну територію матерів. Нас, як і ще сотні тисяч людей прихистили Карпати. Так згодом посеред курортної, але вже зовсім інакшої Ворохти почалася наша родинна волонтерська історія і воєнна та документальна творчість нашої команди.
Але за місяць з хвостиком ми рушили на рідну мені Миколаївщину. Там дуже були потрібні «волонтерські руки». Я, до слова, з часів переїзду ніколи не бувала там так надовго. Це моя батьківська царина. У мирний час – напрямок у дитинство, до мами. А тепер це й гуманітарний шлях. Постійно шукаю і спрямовую туди можливу і потрібну допомогу.
3. Розкажи про свій проєкт “Хроніки тилу”. Як народилась ідея його створення, та з чого ти починала?
Власне цей проєкт «спродюсований» війною. Він народжений далеко від дому в одному із Прикарпатських шелтерів і народжений у страшних переживаннях. Знаєте, я зростала на бабусиних історіях про Другу світову. Тепер же, відчувши війну наживо чітко розуміла, що кожен має, якщо не стати до оборони, то принаймні робити те, що він може найкраще.
Я журналіст, перед усіма моїми творчими амбіціями і любов’ю до доброго контенту, я чітко усвідомлювала, що саме зараз ми із колегами маємо швидко і масштабно документувати усе, що відбувається з нашою країною і з нашими людьми. Фіксувати і швидко доносити всьому світу. Я маю значний досвід у новинарстві і до того, як робити тревел-фільми була частиною інформаційно – аналітичних колективів провідних ТБ. Тож за кілька ночей під звуки сирен ми з чоловіком ( він наш головний оператор та співрежисер) створили концепт і почали зйомки там де ми знайшли прихисток. У курортній, але вже зовсім не святковій та веселій Ворохті, що прийняла на той час більше переселенців, ніж мала жителів.
4. Розкажи, яким чином ви відбираєте історії для Youtube-проекту?
Цей проєкт особливий тим, що героїв не доводиться шукати, вони зустрічаються нам самі. Їх багато, і в цьому випадку на жаль. Але менше з тим. Практично кожна серія за нашим задумом показує перетинання двох світів. У кожному випуску є вимушені переселенці, або очевидці, що діляться своєю особистою історією, тяготами війни та волонтери і звичайні люди, митці, депутати, лікарі, будь- хто, але вони всі гуртуються, аби полегшити життя першим і наблизити Перемогу.
Концепт проекту не має закадрового тексту. Лише короткі прояви мене, як ведучої, задля зв’язки епізодів. Все решта – слова і емоції героїв. Це, як на мене один із найкращих форматів у документалістиці. Бо ми утримуємось від оціночних суджень. Є лише герої та їх історії. Це чесна правда. А нині ще й маємо партнерів- волонтерів, що роблять якісний переклад англійською усіх наших серій для субтитрів. Тож «Хроніки тилу» доступні для перегляду англомовній аудиторії.
5. Завдяки проєкту «Хроніки тилу» вдалось допомогти людям, ЗСУ і т.д.?
Так, неодноразово таке траплялося. Більш того, певні уже власні волонтерські місії ми брали за основу нових серій. От до прикладу в цей час у мене так невчасно запалився зуб. Нерви і стрес давалися взнаки. І від набряку та страшного болю у Ворохті мене врятувала лікарка-волонтерка. Вона жила в одному шелтері із нами і просто стала до роботи, щоб бути корисною та допомагати переселенцям. Але звісна річ, їдучи евакуаційним потягом вона не мала змоги взяти зі свого кабінету у столиці необхідне обладнання. Зовсім скоро ми разом із київськими волонтерами забезпечили її медикаментами та певними інструментами, аби зробити її працю зручнішою і продуктивнішою. Я досі пам’ятаю, як ми раділи і обіймалися, розбираючи ті гуманітарні коробки. До цієї маленької місії долучилось стільки людей, що хочеться від щастя плакати досі. Це єднання тримало і нас і усіх довкола і наших ЗСУ. Вони дивляться нас. Хто має змогу і час. Я не раз отримувала добрі слова подяки за те, що ми показуємо роботу волонтерів, за те, що розповідаємо історії. Їх це підтримує морально, вони розуміють, що доки вони на передовій, в тилу про їх рідних подбають.
Але й окрім проекту наша команда нон-стоп отримувала потреби від бійців. І це наше бойове волонтерське хрещення. Адже не маючи фонду, чи не будучи його частиною надзвичайно важко щось знайти і зібрати. Але можливо. Все можливо і тому не варто розслаблятися. Ми потрібні оборонцям, а вони нам, живими.
6. Що особисто для тебе є найскладнішим у процесі роботи над проєктом?
Найскладніше пропускати крізь себе все, що чую від героїв. Я дуже емпатична і тонкосліза. Так завжди було. Але нині все загострено і кожна нова історія «здирає шкіру наживо». Це сльози впродовж інтерв’ю разом з героями, знов сльози, коли прослуховую та починаю монтувати і ридання, коли дивимось готовий матеріал перед оприлюдненням.
7. Ти познайомилась з безліччю людей в рамках свого проєкту. Чи згадаєш історію, яка вплинула або схвилювала тебе найбільше?
Так, насправді я ж чимало людей чудових зустрічала за цю війну. Кажу про всі вісім років. Бо ж в нашій країні війна триває дуже довго. Навіть якщо це було для когось «десь там». Але за цей кривавий період 2022-го я зіштовхнулася з людьми максимальної жертовності і відваги. Їх багато, я радую і переживаю за кожного тепер зі своїх світлих і дуже особливих. Але от не так давно сталося знайомство із одним моїм глядачем, так з’ясували ми потім в розмові. Він просто написав мені у Facebook і запропонував привезти до нас із Миколаєва гуманітарну допомогу. На своїй сторінці Микола скромно підписаний службовцем патрульної поліції Миколаєва, він не кидає в очі те, що він один із оборонців Донецького аеропорту, що має купу орденів і нагород. Він просто привіз зі своїм побратимом мішки з їжею для наших переселенців у свій вихідний, бо ж знає, що в нас у районі чимало його односельчан і вони потребують. Він сумно посміхався і казав все буде добре, хоча нещодавно під обстрілами втратив маму. Ми разом відвезли гуманітарну допомогу нашим переселенцям, попили кави і попрощалися.
За кілька днів я побачила його фото у мережі із частково амплутованою ступнею і перебинтованим оком. У дописі Микола знов жартував, заспокоював мене в переписці. А я досі не можу оговтатись і знаю стільки історій та страшенно боюсь одного разу не встигнути щось зібрати і щось відправити у гарячі точки. Багато хто з волонтерів із таким стикався. Це мій страшний сон. І я молюсь, щоби Микола, його побратими, усі наші захисники повертались живими. Хоча так не є і так не буде. Але я вірю.
8. Чим безпосередньо ти займаєшся як волонтер?
Усім, чим можу. Я не є власницею фонду, не маю свого складу. Але, як журналіст, маю практику шукати і знаходити. Здебільшого отримую гуманітарні запити від підписників. Їжа і ліки нині найнагальніше. От нещодавно отримали кілька тон їжі від друзів із Німеччини. Самі вантажили машину, самі розвантажували. Але попри усі складнощі, кожній такій поставці, навіть маленькі коробочці я радію ніби новій сукні колись. Оборонці теж час від часу підкидають задачі. Підсумки, наплічники, карімати…. Тепер я знаю усе про турнікети та бронежилети. Скажімо так, конкретного напряму я не маю, але відгукуюсь і намагаюсь зробити все від мене можливе. Як власне багато хто з нас.
9. Як до волонтера та людини, яка вміє допомагати, є дуже багато запитань, наприклад, як дистанційно найкраще надавати допомогу українцям, українським військовим. Як, на твою думку?
Кожна дистанція між тим, хто потребує і тим хто може надати зменшується завдяки волонтерам. На кожному етапі є люди, які готові допомогти. Звісно їх потрібно шукати, якщо немає постійної команди. Але можна знайти і донорів, і водіїв, що їдуть безкоштовно от уже стільки місяців і бізнес, що допоможе з розміщенням вантажу, якщо це габаритно. Я навіть зв’язалася із керівництвом компанії «Львівські дріжджі» одного разу, коли нашій благодійній пекарні дуже було потрібно. Як на мене кожен на своєму рівні може зробити те, що йому по силах. Цього задається не достатньо. Але так лише здається. Можете зробити більше, зробіть. Дистанційно чи наживо. Це не має значення.
І от що ще затямила з перших своїх волонтерських кроків, що все нині тримається на довірі. На хиткій довірі і чесності тих, хто займається волонтерством. Нажаль, є в нашій країні такі антигерої, які можуть собі дозволити морально нажитися на загальному горі України. Тому я нормально сприймаю певну недовіру на початках і радо пишу офіційний лист, розповідаю одразу про себе, щоби налагодити співпрацю і мати ту саму дорогоцінну довіру. І сама, якщо справа у зборі грошей довіряю тим, кого знаю, або фондам та командам, які себе зарекомендували і мають звітність.
10. Твої побажання всім українцям.
Найбажаніше побажання у нас одне на всіх. Я вірю в ЗСУ і в нас вірю, як ніколи. Але я хочу, щоб ми не втратили своєї унікальної єдності, якої набули. Це потужний гострий риф, який ніколи не здолати істотам, що вдерлися на нашу землю. Єдність і вільна Україна – найцінніше, що зможемо лишити у спадок дітям. Все буде Україна.
