Відома українська блогерка Аліна Шаманська відверто розповіла редакції «Моя Сім’я» як змінилося життя її родини з початком війни в Україні. Також Аліна поділилася своїми переживаннями, життям за кордоном, власну допомогу ЗСУ.
- Коли почалася війна ви з сином були в Іспанії. Багато хто із твоїх підписників був впевнений, що ви навмисне поїхали через невідворотність бойових дій в Україні. Це правда?
Мені, звичайно, хотілося б сказати, що я істинна шаманка, яка знає все на світі: знала про початок війни, знаю чітку дату перемоги, дату смерті Путіна і дати народження своїх майбутніх дітей»…та, на жаль. Хоча, внутрішній голос підказував, що щось таки буде. Особливо після слів Байдена. Про що, до речі, я і говорила у себе в сторіз. Але мені одразу почало прилітати типу: «Чому ти сієш паніку? Навіщо ти залякуєш людей? Це все брєд». Та й дійсно, заявляти на мільйонну аудиторію: «відчуваю буде війна, давайте усі тікати» керуючись лише внутрішнім голосом я не мала ніякого морального права. Адже ніхто ж не знав напевно.
А якщо, ви натякаєте на те, що інформація дійшла до мене з уст нашого головнокомандуючого, то я теж вас розчарую… адже, якщо уважно його послухати, він розповідає, що сам дізнався про напад за декілька годин ДО. Ви ж не поставите під сумнів слова президента?
Відповідно наша подорож ніяк не була пов’язана з «можливою війною». Я дуже часто подорожую. Мені дозволяла це робити професія. І в плані можливості працювати в будь-якому куточку світу і у фінансовому. Тому, подорож до Барселони для святкування Дня Народження це точно не щось нове для мене. За декілька місяців до Іспанії я побувала у Римі, Нью-Йорку, Карпатах… А ще в мене вже багато років є традиція відзначати свій День Народження у нових країнах.
Минулого року це був Занзібар, позаминулого Париж, ще раніше Дубай, Турція і т.д.. Я взяла з собою лише одні кросівки і стандартну валізу для подорожей. Не взяла ні прав, ні коштовностей, ну майже нічого.. Я навіть холодильник не вимкнула…
- Аліно, знаходячись за кордоном у тебе виникало відчуття, що ти зраджуєш країну?
Звичайно! Як вже тепер відомо, воно виникало у кожного хто не вдома. Це було жахливо, я була у страшному тумані перші 30 днів. Я просто їла себе зсередини. І коли душевний біль почав переростати у фізичний, імунітет впав, я почала хворіти, волосся випадати, погіршився стан шкіри, нігтів, тобто я ніби почала старіти за день, як за рік…. Ось тоді я зрозуміла, що потрібно з цим щось вирішувати. Почала працювати з психологом, а потім зрозуміла, що я така не одна…
З першого дня вела активну інфовійну 24/7, спала по 2-3 години, бо думала, що не маю права довго спати – треба допомагати. І все рівно продовжувала картати себе за те, що маю робити більше, більше, більше. Лише коли прийняла рішення відкрити збір на свій особистий рахунок, а не просто репостити чужі… я ожила! Ожила, реально лише тоді, коли налагодила власну систему волонтерської допомоги.
- Виникало бажання повернутися в Україну і допомагати людям безпосередньо знаходячись на території своєї рідної країни?
Якщо б в мене не було маленького сина, відповідь однозначно була – так! Але я відповідаю за безпеку своєї дитини, тому зараз однозначно – ні. Та і в цілому, в Америці я роблю більше, ніж могла б робити сидячи і ридаючи з сином на руках у підвалі. У кожного свій фронт.
- Як змінилося життя вашої родини з початком війни?
Кардинально. Я вже досить давно не рахувала гроші і не дивилася на ціни, якщо бути відвертою. Коли втратила роботу – це робити довелось. А також вільний час, якого було достатньо, а робити окрім волонтерства я нічого не могла. Я могла по 2 тижні не виходити з дому… лише зараз трохи заспокоїлась і зрозуміла, що можна працювати і на свіжому повітрі, поки син грається і дихає. Треба інколи гуляти і не забороняти собі жити. Минуле життя ніби стерлося і я почала будувати себе з початку.
- Що Артурчик знає про війну в Україні?
З перших днів появи на світ Артурчика, розмовляю з ним як з дорослим. Зараз нічого не змінилося. Я кажу йому правду.
- Як ти йому це пояснюєш?
В Україні війна. путін та росія вбивають наших людей, дітей, нищать домівки і все на світі. Тому син ненавидить путіна, він обожнює ЗСУ, передає постійно їм привіти і розпитує про війну у цілому майже щодня. Він вже міряв протигаз, тестив приціли, тепловізори і т.д. Бо у нас вдома міні-склад військової амуніції, яку я збираю за допомогою американців. Я не хочу і не можу від нього це все приховувати. Бо це наша біль і наше життя сьогодні.
- Артурчик часто запитує про повернення додому? Що відповідаєш?
Щодня! Хоча йому тут дуже подобається, в перші дні він мені говорив: «А давай запізнимося на літак і залишимося жити в Америці!» Це вже потім я розкусила, що він просто не хоче повертатися у садок.
Щодня питає про свої іграшки, чи не попала ракета у наш дім і коли ми вже повернемося. Вцілому, мій син – це той, у кого я щодня вчуся. Це маленька-велика людина, яка вміє отримувати від життя кайф тут і зараз, у будь-яких умовах. За домівкою сумує – так, але життям продовжує насолоджуватися у моменті.
Мені з Артуром просто, бо я одразу обрала стратегію не мами-казкаря, а мами-правдоруба. Тому я і відповідаю, що ми повернемося додому, як тільки війна закінчиться перемогою України.
- Ти відомий блогер, і звісно, у тебе було багато підписників із росії, якою була їх реакція, коли ти почала говорити правду про події в Україні?
Реакція була жахлива! Мене поливали таким брудом, що я навіть уявити не могла, що такі слова існують. Заблокувала більше 2 000 людей! І ще 100 000 відписалися самі. Ох, я ще ніколи не була настільки задоволена відпискам, як тоді.
Але потім, коли я побачила Бучу! Вибухнула і почала крити їх матами прямо….За, що мій блог було видалено! Бо вони, гади, масово почали скаржитися на мою сторінку. Це було жахливо, ти хочеш кричати правду на весь світ, а тобі просто закривають рота! Я вже мовчу про те, що я жила блогом більше 5-ти років, щодня вкладаючи у нього свою енергію, любов, час, бо там моя дорогоцінна аудиторія, тому це було для мене подвійним ударом! Але нічого! Інсту відновили, і русню переможемо!
- У багатьох українців були рідні, друзі в країні агресора. Мабуть, у тебе також. Як з ними склалися стосунки після початку вторгнення російської армії в Україну?
В росії проживає рідний брат моєї мами з родиною. Вони раніше кожного літа приїздили на Батьківщину і в нас були достатньо теплі відносини. З початку війни не було жодного повідомлення. Я не проявляла ініціативу, ну і, як бачите, не я одна її не проявила…
- Твоє ставлення до зірок, які останнім часом працювали в росії, а зараз замовчують про події в Україні. Ти розумієш, кого ми маємо на увазі.
Слухайте, спочатку був страшний сум! Бо моєю улюбленою співачкою в дитинстві була Ані Лорак. Я любила її не так за пісні, а за її добру душу і за історію. Вона мене завжди мотивувала. Тому, якщо Асті, Регіну, Повалій, Седокову я прямо називаю путінськими шльондрами і ненавиджу їх, то за Ані Лорак мені дійсно боляче! Я зневажаю її мовчання, але не відчуваю ненависті до неї, лише великий сум і нерозуміння її вчинку.
- Читаючи коментарі руzьких про постановки в Бучі, про те що вони нас «асвабаждають», що ми самі по собі стріляємо…. починає розривати з середини. Як ти з цим справляєшся?
Після першого місяця війни в мене чіткий імунітет. Це хворі, неадекватні люди, про яких я не хочу ні думати, ні говорити. Нехай продовжують гнити у своїй росіі разом з нею.
- Як, війна в Україні вплинула особисто на тебе, як на маму, дружину, блогера? Що саме в тобі змінилося?
Я стала сильнішою та більш прямою з людьми. Я кажу в очі все, що думаю, навіть якщо це щось неприємне. Чесно, давно про це мріяла, але не завжди вистачало сміливості. Тепер я чітко кажу “ні”, коли хочу відмовити! Без вагань і докорів сумління, як це було раніше. Для мене – правда, чесність на першому місті. Ще більше ненавиджу лицемірів, у яких завжди посмішка до вух і награна поведінка.
В моєму серці з’явилося ще більше любові і до людей, і до України. Я відкрила для себе досі незнане, неймовірно сильне почуття любові і нестерпного суму за своєю Батьківщіною. В інших аспектах життя змін не відчула особливо.
- Ти неодноразово говорила про те, що мрієш жити в Америці. Зараз твоя мрія здійснилася. Розкажи про свої відчуття?
Слухайте, мені небезпечно мріяти. Бо жарти жартами, але все що я собі загадую рано чи пізно збувається. Буквально перед Новим роком я влаштовувала фанзустріч, і сказала зі сцени, що на даний момент майже усе про що я мріяла – я маю. Лишилося лише одне нездійснене – життя в Америці. Ось вам, будь ласка. Тому, відчуття змішані. Бо не такою ціною я про це мріяла.
Я досі люблю Америку, особливо Каліфорнію. Ці неймовірні краєвиди, система, масштаби, люди, можливості, але за 4 місяці я, знову таки, виходила з дому не так багато разів, бо зараз я живу Україною. І досі не можу повноцінно насолоджуватися всім, що бачу.
Так, я ніколи не приховувала, що мріяла жити у Каліфорнії. Але я, чітко зрозуміла, де справді МОЄ місце. Воно там, де моя аудиторія, яка посміхається мені на вулицях. Там де моя земля, де ростуть мої улюблені помідори та білі черешні, там де раніше фарбували хати у біле вапно, там де я пасла гусей щороку у полі, там де ми з друзями крали ранню полуницю у сусідки тітки Галі, там де досі квітнуть мамині піони, чорнобривці і тюльпани, там де я народилася і вперше вийшла на сцену, там де могила моєї матусі….
Війна хоча й вигнала мене з дому, але чітко дала зрозуміти його цінність у моєму житті. Дім там, де мене щиро люблять, просто за те що я є. Цього не купиш ні за які американські долари.
- Аліно, розкажи нам, яким є життя в країні можливостей – Америці?
Життя в Америці для мене стане і вже частково стало потужним уроком життя! Тут нікому не можна довіряти. Виключення – старі знайомі. Ніхто тобі тут не допоможе просто так. Тут кожен сам за себе! Особливо, якщо мова йде про блогінг, кіно-сферу і все, що стосується публічних професій.
Конкуренція страшна. Тому, коли я перший час розпитувала людей, які вже тут давно працюють, вони лише мило посміхалися і навіть якусь пораду випросити було досить не просто. This is America!
- Зараз ти дуже багато допомагаєш нашим захисникам, як волонтер. Розкажи трохи про волонтерство, про те наскільки охоче люди відгукуються на твої прохання про допомогу.
З часом запал і бажання допомогти знижується. На мітинги приходить все менше людей, на картку приходить все менше грошей. Люди, на жаль, звикають. Але це не означає, що ми маємо опускати руки.
Я створила лінк на відомому сайті Amazon, де зібрала товари – військову амуніцію за потребами наших героїв. Це зручно тим, що людина одразу бачить що купує, а посилка надходить не їм, а до мене на адресу. Тобто людині не потрібно з тим всім морочитися. Бо американці цього не люблять. А тим більше не люблять відправляти гроші. Їм простіше купити в один клік, те що вони самі оберуть. Таким чином вдалося зібрати більше 200 т одиниць амуніціі. І я не збираюся зупинятися.
- Як американці ставляться до наших громадян? Чи відчувається підтримка? Якщо так, то як саме?
О, так! Підтримка неймовірна. Я часто ходжу з українським прапором то на футболці, то на брошках… люди коли бачать – просто зупиняються, розпитують… а потім обіймають, хтось навіть плаче і проклинає матами Путіна. До речі, його тут називають кілером. Його щиро ненавидять усі!
- Твої поради, слова підтримки жінкам, які так само змушені тікати від війни. Родинам, які втратили свої домівки, рідних..
Я добре знаю, що таке нестерпний біль втрати. Моя матуся Наташа живе на небі вже майже 4 роки. Все що я можу сказати – не тікайте від свого болю! Не тікайте. Проживіть його. Не соромтеся звернутися до психолога, це дійсно важливо і дієво. Тим більше, зараз багато організацій, які надають безкоштовну психологічну підтримку. Не нехтуйте нею.
А також зрозумійте головне – ви не один! Сьогодні Україна – це одна родина. Яка переживає найстрашніший свій період, але ми разом його переживаємо – ми сильні! Ми не маємо права здаватися ні морально, ні фізично, адже це і є головне завдання ворога. Як тільки ми опустимо голови і перестанемо вірити – ми програємо! А нам необхідна лише перемога!
