- Ілона, як змінилося ваше життя від початку війни?
За останні шість місяців зі мною відбулися неймовірні трансформації – переоцінка цінностей і поглядів. Війна в Україні змусила нас подивитися на наші життя. Вона висвітила всі світлі та темні сторони, показала хто є хто. Вважаю, що зараз найголовніше – зберегти ментальне та психологічне здоров’я жінок та дітей, зняти емоційне навантаження та попри все намагатися жити і бачити позитив, щоб бути потужним тилом наших захисників. Поки наші воїни боронять Україну, наші жінки мають думати про світле майбутнє дітей! Саме тому я ініціюювала заснування ЖІНОЧОГО КЛУБУ – Ukrainian Woman Unity (UWU), який стане точкою опори для багатьох українських дівчат та жінок. Я знову повернулася до викладання в Університеті та дитячих студіях,також активно веду персональні уроки для жінок і сімейних пар.
- Розкажіть про своє 24 лютого. Як та коли ви зрозуміли, що почалося щось страшне. Якою була ваша реакція, реакція чоловіка, а особливо дітей?
24.02 в 5:11 ранку ми їхали в дорозі в напрямку дому моїх батьків і над лобовим склом нашої машини усі ми побачили, як летіли ракети по різним містам і напрямкам країни. Гуркіт був шалений, діти дуже злякалися, в той момент я була за кермом і просто молилася та давила гашетку швидкості на максимум! Ми з чоловіком до останнього не могли повірити в те що, війна між Україною і Росією в 21 ст. можлива.
- Коли вам по-справжньому стало страшно, і прийшло розуміння того, що треба тікати з рідного дому, та рятувати своїх дітей?
Новини з Бучі, повідомлення про ґвалтування, вбивства та звірства рашистів дуже сильно вплинули на мою свідомість а останньою краплиною стало руйнування будинку батьків мого чоловіка, в ту мить ми з Іваном вирішили вивезти дітей в безпечне місце та попрямували до Італії.
- Чому обрали саме Італію? Чому не залишилися, приміром на Заході Україні?
На той момент в жодному місті України я не відчувала себе з дітьми в небезпеці, в Італію виїхали, тому зо там в нас живуть знайомі чоловіка. Після перебування в них ми знайшли чарівну сім’ю і переїхали до них на постійне місце проживання, аж до поки не повернулися в Україну. Вони нас зустріли теплом, любов’ю і виявили велику турботу як справжня сім’я, за що я їм дуже вдячна.
- Скільки ви знаходилися в Італії? Розкажіть трохи про своє життя там.
Ми жили неподалік чарівного м. Риму, в містечку Ангвіллара – Сабація в чарівній сім’ї Джанфранко Заруллі та Джі-Джі. Це була доля,тому зо я потрапила в сім’ю де викладали танці та Zumba!
- Що вас найбільше вразило/розчарувало?
Дуже вразило мене життя людей похилого віку, вони кожним днем насолоджуються, прогулюються за ручки, сидять в обіймах коханих в ресторанах, гуляють з домашніми улюбленцями, в той час як наші пенсіонери не можуть прожити на свою пенсію і дозволити собі нормальний рівень життя, не кажучи вже про відпочинок чи каву в ресторані. Я не можу вже згадати що саме мене розчаровувало, але зараз точно можу сказати наша країна для нас найкраща зі своєю банківською системою, послугами, обслуговуванням, медициною. Взагалі ми багато чого не цінували у власній країні допоки не виїхали на тривалий час за кордон.
- Як італійці ставилися до вас?
Сім’я в якій ми жили були до нас надзвичайно добрими і дуже полюбили моїх дітей, ми зберігаємо зв’язок і нині, спілкуємось і коли переможе наша Україна обов’язково запросимо їх у гості.
- Де весь цей час був ваш чоловік? Як він прожив цей час без вас? Що казав, як підтримував.
Весь цей період мій чоловік знаходився з чоловіком моєї мами і майже відразу вступив до лав ТРО, допомагав патрулювати село. Потім повернувся в Київ та потихеньку будував наше гніздечко, кожен день дзвонив і чекав на наше повернення.
- Як діти реагували на відсутність тата?
Постійно запитували коли повернемося додому. Рія дуже сумувала, Домінік весь час на всіх чоловіків казав «тато», тому я вирішила повернутися відразу як в Києві стало більш-менш безпечно і тихо.
- Поділіться своїми спостереженнями після повернення в Україну. Що змінилося у нас, чи змінилися люди в кращий бік, чи навпаки?
Мені здається ми всі стали більш близькими, люблячими та стриманішими. В єднанні наша сила, тому думаю зараз українська нація сильна як ніколи.
- Зараз дуже багато суперечок стосовно того, що одні люди живуть і продовжують жити звичним для себе життям ( кафе, бари, дискотеки..) а інші вважають, що це неприйнятно в умовах війни. Якої ви думки з цього приводу?
Якраз мій останній пост в інстаграм був присвячений саме питанню про то, хто скаче, а хто плаче. Думаю зараз кожен з нас бореться на своєму фронті і не варто цькувати один одного, бо ми ще не перемогли в цій війні і нам ще 10 років відбудовувати нашу країну, тому замість злих язиків і скарг є над чим працювати і кому допомагати. Все буде Україна. І Слава нашим хлопцям з ЗСУ, ТРО, медикам та волонтерам завдяки яким ми прості люди продовжуємо жити. Ми не забуваємо про війну,але варто продовжувати жити заради майбутнього наших дітей.
