З синдромом того, хто вижив, зараз можуть зіткнутися біженці, внутрішньо переміщені українці і ті, хто залишається жити в містах під обстрілами.
Синдром того, хто вижив, — це почуття провини, що мучить, за власне життя, за те, що вдалося вижити, врятуватися, виїхати. Почуття провини за те, що людині вдається зберегти собі життя на відміну від тих, хто помер або хто перебуває в жалюгідному положенні. Цей синдром може виявитися також у разі, коли життя людини йде легше та простіше, ніж у близьких, друзів та не знайомих людей.
Як цей синдром відчувається:
- Вина за те, що вижив.
- Соромно, якщо не зміг допомогти.
- Почуття горя за смерті та позбавлення інших.
- Постійне неконтрольоване бажання всім допомогти. І при цьому почуття, що допомоги, яка здійснюється, завжди мало і недостатньо. Відчуття, що інші роблять більше, а я просто марний.
- Безпорадність і розпач при усвідомленні, що немає можливості зупинити війну в одну мить.
- Сором за «зраду» якщо виїхав із країни і не допомагаєш із центру подій.
- Провина і сором, якщо людина перебуває в безпеці, а хтось ховається у бомбосховищі і чує весь жах.
- Внутрішнього горя може бути теж «недостатньо».
- Соромно і незручно жити як раніше, продовжувати знаходити радість, задоволення від життя, продовжувати працювати та заробляти.
Якщо ви помічаєте у себе подібні думки, потрібно звернути на це серйозну увагу. Вина того, хто вижив, — один із провісників посттравматичного стресового розладу. Як результат – знижений емоційний фон, нічні кошмари та знижена особиста ефективність.
Чому це відбувається?
Провина того, хто вижив, має соціологічну природу і базується на страху бути вигнаним із групи за те, що опинився в кращих умовах, за те, що «зрадив».
Ми всі соціальні істоти та входимо до загальної системи свого народу.
Після початку війни відбулося ще більше злиття всіх українців один з одним, із загальними цінностями, сенсом, бажаннями та спільним горем у тому числі. Це злиття стало ще важливішим, тому загальне горе сприймається як своє власне, як ніколи.
Як правильно діяти?
З одного боку залишатися вірним Україні і всьому, що зараз відбувається, а з іншого – уникнути синдрому того, хто вижив?
Потрібно поділити ці два поняття.
Зрозуміти, усвідомити, що незважаючи на спільну українську долю, у кожного вона своя. І незважаючи на загальне горе, потрібно зробити свій власний вибір жити.
Отже, ми можемо вплинути і на загальне, на загальний результат.
Сказати собі: Так, йде війна. Так, гинуть люди і багато хто потребує допомоги, але особисто я обираю життя. Особисто я обираю життя для сім’ї. Я обираю, щоб у мене та моєї родини все було добре. Особисто я обираю свою та спільну перемогу».
І ви маєте на це право! Кожен має право зажадати життя. Кожен має право жити добре. Важливо одне – завдання кожного зробити усвідомлений внутрішній вибір. І тоді всі ми будемо набагато сильнішими, щасливішими і непереможнішими.
Потрібно вибрати життя! І його жити.
Людина чудово може жити наповненим життям і при цьому робити той внесок у розвиток України та перемогу, який вважає за потрібне. З почуттям внутрішнього щастя та задоволення, а не провини та сорому.
Внутрішній сором і вина робить українську націю лише слабшою. А ми ж хочемо бути сильною нацією?
Так давайте допомагати навіть своєю внутрішньою силою, позитивом, здатністю долати труднощі та особистою ефективністю не дивлячись ні на що! І при цьому працювати, адже економіка зараз як ніколи важлива! І все в нас вийде і буде гаразд.
